Україною витає гнилісний дух електоральної демократії. Тривала конституційна криза, що виникла в результаті протистояння між різними гілками та інститутами влади, схоже, переходить в стадію компромісного врегулювання. В кращих традиціях "прозорості" української політики, очевидно, йдеться про прийняття пакету відкритих і таємних домовленостей, частиною яких буде згода сторін конфлікту на проведення дострокових парламентських виборів влітку цього року на певних умовах, що тою чи іншою мірою влаштовуватимуть двох основних політичних гравців. Предметом офіційних домовленостей, над якими працює спеціальна робоча група, зокрема, було визначено опрацювання змін до виборчого законодавства, покликаних амортизувати неминучий стрес імпровізованого виборчого процесу. Політичні угруповання, які на даний момент через відстороненість від влади претендують на статус "демократичної опозиції", здійняли чималий галас навколо питання про так звані "відкриті списки" для голосування. Оскільки політико-правова культура населення завдяки зворушливій турботі правлячих кіл залишається десь так на рівні кінця 80-х років минулого століття, необхідно детальніше зупинитись на цій проблемі. Як і слід було очікувати, йдеться зовсім не про ту "відкритість", яка життєво необхідна українській політичній системі і громадянському суспільству для самоочищення. Будь-яка виборча система (пропорційна, мажоритарна чи змішана) характеризується певним типом голосування та відповідним типом виборчого бюлетеня. Політологи розрізняють так зване категоричне та преференційне голосування. За категоричного типу голосування виборець має право обирати лише одну позицію з-поміж списку наявних претендентів (кандидатів у депутати чи політичних партій і блоків), не маючи жодного прямого впливу на формуванння списків майбутніх парламентарів відповідно до своїх унікальних особистих уподобань. Інакше кажучи, дарованому коневі в копита не заглядають-доводиться обирати з-поміж запропонованого непотребу. У випадку преференційного голосування виборець може задекларувати свої уподобання щодо кандидатів на проходження до парламенту-йдеться як про мажоритарну, так і про змішану чи пропорційну виборчі системи. Якщо вже йдеться про відкритість виборчих списків, то Україні на сучасному етапі було б доцільно скористатися досвідом Швейцарії. З невідомих причин історико-політичним досвідом цієї держави в Україні чомусь переймаються переважно українофоби різних відтінків, яким йдеться про надання іноземній мові статусу державної-у цьому випадку вони полюбляють патетично тицяти пальцями в бік Швейцарії. Насправді ж у цієї альпійської держави можна запозичити чимало корисних демократичних механізмів-зокрема в галузі проведення виборів. У Швейцарії виборці голосують за партійними списками-однак група виборців, що складає не менше 15 громадян може також зареєструвати власний список кандидатів відповідно до своїх переконань. Відтак виборець може проголосувати за список тої чи іншої політичної партії, або ж використати список однієї з політичних партій як основу власного списку, доповнивши його прізвищами кандидатів від інших політичних партій, яким він симпатизує. На додачу до цього, виборці отримують на руки чисті аркуші паперу, за допомогою яких можна скласти свій власний список кандидатів у депутати на основі списків, зареєстрованих різними політичними силами. Уявляєте, що б сталося з українською демократією в разі запровадження виборчої системи, аналогічної швейцарській? Поза будь-яким сумнівом, цвіт вітчизняного політичного бомонду отримав би від українського суспільства велетенську дулю та чимало вільного часу до розмірковування над питанням: а що ж власне корисного для України ці так звані "політики" виробляють (окрім органічних добрив)?

Це брешуть, коли кажуть, що джерелом влади в Україні є народ. "Народ України", до якого полюбляють апелювати-це, м'яко кажучи, фікція, результат квазінаукових опусів пострадянських шаманів від етнополітології, покликаних обслуговувати антинаціональний політичний режим. Серед цілої низки абсурдного нагромадження нісенітниць і вигадок, над якими трудилися протягом тривалого часу респектабельні академічні установи, почесне місце обійняв фантом "народу України" як метаетнічної цілісності, що начебто створює вищий, ніж національний, рівень інтеграції суспільства та усуває (!!!) з вжитку таке поняття, як "єдина українська нація". Пануюча в Україні після 1991 року псевдоеліта об'єктивно не зацікавлена в тому, щоб джерелом реальної влади був український народ чи українська нація-вона визнає лише таку категорію спільності, як "електорат". Під електоратом розуміють сукупність громадян, наділених активним виборчим правом. Право обирати представницькі органи державної влади є складовою частиною загальнолюдського права брати участь в управлінні своєю країною. Як відомо, демократична виборча система передбачає загальне, рівне та пряме виборче право. Проте в об'єктивній реальності діють не ідеалістичні рецепти французьких просвітників, які колись давно гаряче відстоювали необхідність виборчого права, а маніпулятивні технології імітації демократичного процесу. З поправкою на це застереження, а також на брехливо-людожерську суть влади, проведення будь-яких виборів в Україні перетворюється на дешевий фарс із дорогими декораціями, поганими акторами та вельми доброзичливою масовкою. На жаль, українці полюбляють ходити на вибори-всупереч елементарним фактам і здоровому глузду, що невблаганно свідчать про перманентне нехтування в стінах парламенту численними політико-правовими нормами: від представництва суспільних інтересів до процедурної конституційної норми, яка вимагає, аби голосування на засіданнях Верховної Ради здійснювалось народним депутатом особисто.

Цікаво, що подібна ситуація, очевидно, влаштовує майже всіх. Інакше спробуй доведи, що ти-авторитетний лідер нації/ флагман економічної еліти/ перспективний молодий політик європейського зразка/ народний трибун, борець за права пригноблених/ політично активний громадянин, повноцінний член суспільства-а не помпка до ровера. Шабаш "народного волевиявлення" оперативно благословить яка-небудь бородата ексцеленція для надання зайвого сакрального полиску (як відомо, ВСЯКА влада-від Б-га, а тому й гудітимуть патріарші баси всіх конфесій в унісон). На додачу до роботи із задоволенням береться групка неадекватно пафосних осіб (хворобливо амбітні графомани, наймані правдоборці та професійні паразити), уповноважені невідомо ким зображати по телевізору громадянське суспільство. Виконуючи соціальне замовлення, вони розкажуть українцеві, яке неймовірне щастя всесвітнього масштабу очікує недобиту злочинними соціально-політичними експериментами Україну від проведення так званих "дострокових парламентських виборів". У відповідь їм задоволено порохкають розмаїті антисоціальні елементи, що протягом багатьох років займаються успішною симуляцією політичної діяльності, прикриваючи мародерське розкрадання залишків національних багатств. Вони чимало досягли за останні 15 років. Про це переконливо свідчать багатомільйонні рахунки в банках, ізольовані від решти світу розкішні котеджні містечка в передмістях, флотилії шикарних лімузинів, фешенебельні казино, нічні клуби та борделі-а також депресивні українські міста і села, сотні тисяч українців-заробітчан, зруйнована промисловість та сільське господарство, злиденні медицина, освіта, наука та культура. Вони не тільки вкрали в нас Україну. Вони вкрали майбутнє в наших дітей. Їм хочеться, аби їх діти, що безтурботно зростали в ситості і розкошах та здобували освіту в Сорбоннах і Оксфордах, завтра посіли їх місця в наглядових радах підприємств, банках, міністерствах і відомствах, створивши спадкові династії. Дітям звичайних українців, що виховувались в екстремальних умовах внутрішньої окупації держави, вчились в звичайних школах та університетах, місяцями шукали роботи за фахом, відводиться лише одна роль-рабів. Якщо комусь це визначення видається надто вульгаризованим, можна замінити його евфемізмом "електорат". Йдеться ж бо про бездушних істот, які з періодичністю раз в кілька років отримують ілюзію активної участі в політичному процесі за допомогою опускання в скриньку кольорового папірця. До речі. Кольорові папірці, щоправда дещо іншого розміру та дизайну, переважно іноземного походження та великих номіналів, відіграють в українській політиці значно більшу роль, аніж воля українського виборця. Всі це усвідомлюють тою чи іншою мірою, але чомусь соромляться говорити вголос-немов би побоюючись порушити правила хорошого тону.

Якщо у когось виникає бажання порівняти життєдіяльність українського політикуму з процесами, що відбуваються в пересічному зоопарку, тераріумі чи серпентарії, то слід зробити одне застереження. На відміну від політиків, тварини не мають звички виправдовувати свою девіантну та антисуспільну поведінку пафосними словами і фразами на зразок "верховенство права", "громадянське протистояння", "правове поле", "національні інтереси", "дорожня карта" тощо. Також тварини не мають звички діяти у власних інтересах від чужого імені--на відміну від політиків, котрі ніби-то діють в ім'я народу, а насправді--у набагато прагматичнішому ключі. Крім того, діяти від імені та в ім'я народу-це безпрограшний варіант для політичних спекулянтів і їх залаштункових ляльководів. Адже саме народ хоче демократії, ринкової економіки, конституційної реформи, скасування графи "національність" у паспорті, боротьби з ксенофобією, запровадження приватної власності на землю, євроатлантичної/євроазійської інтеграції тощо. Потрібне підкреслити. Головне-правильним чином цей самий народ зорієнтувати. В цьому напрямку за останнє десятиліття було досягнуто чималого прогресу. Про минулу велич можна забути надовго. Великий полководець Святослав Завойовник не воскресне із забутої могили, не встануть з руїни Чигирин і Батурин, Сагайдачний не поведе полки на Москву, не закриє серце України сталева стіна січових багнетів, відчайдушні степові отамани не розпалять живі повстанські ватри, не зійдуться в пекельному герці з окупантами бійці УПА та дивізійники в сірих одностроях. Та воно й спокійніше в історичній перспективі. Менше буде спокус для "маленького українця". Не питатимуть діти спантеличених батьків: "Тату, мамо, в нас така прекрасна країна з славетною історією, а чому ми живемо не так добре, як інші"? Самих дітей теж буде менше з року в рік. Факт: з такою владою і з такою демографічною політикою навіть велелюдний Китай за десятиліття-друге став би пусткою. Те, що українці всупереч прогнозам і розрахункам кмітливих чужинських експериментаторів не тільки примудряються виживати, а й народжують дітей, можна сміливо зарахувати до розряду паранормальних явищ.

Нормальні українці не мають шансів перемогти в змаганні з потворною химерою, дотримуючись встановлених нею ж правил. Народна мудрість вчить-поки сонце зійде, роса очі-як там далі? Якщо нація прагне не тільки вижити, а й повернутися на історичну арену як суб'єкт, а не об'єкт активної політики, вона потребує радикальних змін у всіх сферах життєдіяльності, тотальної переоцінки цінностей та революційного очищення. Якщо й витрачати час і ресурси на проведення дострокових парламентських виборів-то лише за умови, що виборці побачать перед собою чистий аркуш, і зможуть самостійно розставити все на свої місця.

Юрій Михальчишин