Воістину над Україною нині глупа ніч. замість того, щоб у ці липневі дні народові нашому від душі радіти, він просто собі живе, чи навіть убого животіє...

Мова про Конотопську битву, яка була героїчно виграна українськими козаками 9-10 липня 1656 року. Західноєвропейські історики знають ціну тій великій перемозі, порівнюючи наш Конотоп з Грюнвальдом, Рацлавіце, Ватерлоо... Й російські хроніки детально відображають ту поразку колишньої Московії. Зокрема, російський історик Сергій Соловйов описує, що, отримавши звістку про поразку двохсоттисячного війська князя Трубецького, цар Олексій Михайлович вийшов до народу в жалобній одежі. На Москву напав жах. "Удар був тим тяжчий, пише історик, що був несподіваний!.. Трубецькой, на котрого покладали найбільші надії, муж на війні щасливий і ворогам страшний, утратив таке величезне військо! Після здобуття стількох міст, після здобуття литовської столиці царська Москва тепер затремтіла за свою власну безпеку. з наказу царя люди всіх станів поспішили на земляні роботи з укріплення Москви. Сам цар з боярами раз-по-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить на Волгу, за Ярославль".

Недарма тоді, 348 років тому, тремтіли в Московії, адже український гетьман Іван Виговський і справді мав намір повторити похід на Москву, який свого часу здійснили Сагайдачний та Дорошенко. Воно так і було б, якби українську свідомість не роз'їла заздрість та жадібність -- два страшних ґанджі, що у всі віки ставали на заваді єдності нашого суспільства. Отож і на славного гетьмана Виговського стачило тих заздрісників, які також прагнули володіти булавою. Першим антигероєм України в тих подіях слід було б назвати прославленого в шкільних підручниках за радянської доби отамана Івана Сірка, дії якого були на руку Москві, але не гетьманові Виговському... Що казати про Юрася Хмельницького, який невдовзі після тих подій фактично здав Україну Московії. А як же перед тим чубилися між собою промосковські гетьмани Іван Безпалий, якийсь Силка... Чи ж змінилося щось нині? Так само чубляться псевдоватажки народні, так само розпирають їх оті античесноти... А що народ? Йому систематично підсолоджують життя брехнею про наші здобутки й успіхи на шляху незалежності. На жаль, наш великий народ у масі своїй не знає, що насправді відбулося 348 років тому під Конотопом.

Цими липневими днями в селі Шаповалівці Конотопського району, де тривали найбільші бої, відбувся фестиваль козацької творчості "Родослав". На великому майдані, який, ймовірно, колись був цвинтарем, де лежать жертви тієї війни, відбулося святкування визначної події. Сюди з'їхалися самодіяльні козацькі колективи з усієї Сумщини, декілька було з Києва, декілька -- з Харкова, Кривого Рогу. Представника "Нашої України", який мав нахабство розмовляти російською мовою, засвистали. На жаль, той освист не був масовим, а локальним, бо чолов'яга й далі говорив на "общепонятном", тим самим продовжуючи свідчити українцям, що вони живуть не на своїй землі.

Я запитувала кількох козаків, що конкретно вони знають про битву, яка відбулася в їхніх краях. Чоловіки тільки плечима знизували --- звідки тим знанням взятися? От про Полтавську битву все відомо ще з шкільної лави. Між іншим, краще б не було відомо, бо то -- був ганебний програш українців... Та нам нахаби від політики й культури продовжують втовкмачувати, що маємо святкувати чергову річницю великої Полтавської битви...

Час плине швидко. Промине два роки -- й уже круглою стане дата:350-річчя Конотопської битви -- однієї з найвизначніших битв в історії України. Про подію мусить знати кожен українець, адже та перемога, на жаль, не була втримана. Отже, помилки своїх попередників належить виправляти...

Чому ж так вперто й підло замовчувалася правда про Конотопську битву? Лише тому, що ця подія нагадувала шовіністам про найбільшу в Європі воєнну поразку. Поразку саме від українців. Ця згадка для їхньої імперської свідомості була аж надто болючою.

Закономірно виникає запитання: як вдалося віднайти цю інформацію й почати говорити про ту велику подію поки що лише на регіональному рівні?

Насправді ті, хто боролися за Україну, знали, що в 1695 році біля Конотопа була вщент розбита російська армія, - розповідає колишній заступник голови міської організації Української республіканської партії Петро Борсук. У 1994 році ми звернулися по допомогу до Володимира Муляви, який тоді був гетьманом Українського козацтва, а ще - генералом української армії, заступником міністра оборони України. Він зателефонував в одну з військових частин Конотопа полковнику Зінгалову, аби той посприяв дослідженню цієї теми. На місце колишнього бою вирішили направити мене. Два тижні я провів у Конотопі. Зустрівся з цим полковником, ми домовилися, що військовий гарнізон надасть допомогу, зокрема, в день битви містом пройдуть дві "коробочки" офіцерських підрозділів. Була замовлена музика, військовий оркестр. З Києва, з Харкова приїхали делегації. Я зустрічався з міським керівництвом, з головою райдержадміністрації. Вони не знали, що це за битва, проте дуже активно допомагали. Я два тижні жив у готелі, давали мені машину. Я перший раз приїхав у Шаповалівку, на те місце, де проходили основні бої Виговського. Там, праворуч сільського майдану, побачив два старовинні хрести (зараз там стоїть пам'ятний знак). У жінки, яка мені зустрілась, я запитав, де тут відбувався бій. Вона не знала, але сказала, що там, де стоять хрести, поховані московити. За іншими джерелами, зокрема за інформацією місцевого краєзнавця Івана Лисого, який жив у Конотопі, підтвердилася інформація про те, що там похована більшість московських солдатів. Українців у тій війні загинуло небагато.

Що саме зумовило Конотопську битву?

Як відомо кожному школяреві, у 1654 році відбулася Переяславська рада. Ніхто достеменно не знає всіх нюансів тієї політичної події, відомо фактично тільки те, що Богдан Хмельницький підписав там угоду з московським царем. Так український гетьман визнав царя своїм зверхником. Але мова тоді не велася про те, щоб навіки вічні бути разом з великим російським народом, тим більше, що того великого російського народу не було. На той час держава називалася Московією. Отож, коли було укладено той договір, Росія оголосила війну Польщі. Богдан Хмельницький зрозумів: скільки поляків не бий, вони все одно наймають війська, з кожним роком нарощують все більші військові потужності. Самому протистояти не можна було польському війську. Татари, як відомо, зрадили. В 1654 році після Переяславської угоди Росія оголосила війну Польщі. Проте коли розгорнулися конкретні події, цар не дуже допомагав українським козацьким військам, в цей час він напав на Литву, захоплював білоруські землі.

Суть у тому, що в 1656 році, ще за життя Богдана Хмельницького, фактично за його спиною, поляки уклали з Росією Вільненське перемир'я. Так був розірваний союз з Росією, оскільки у підписаній два роки тому Переяславській угоді мова йшла про спільні дії проти поляків. Про це ж більшість українців не знає...

Так. І це, і все, про що далі говоритиму, свідомо замовчувалося й продовжує замовчуватися й тепер. Ось і на святкуванні перемоги в Конотопській битві лише два чи три чоловіки сказали правду про ті події, а решта святкували собі й не знали, що насправді вони святкують... Отож повертаючися до часів гетьмана Хмельницького, можна стверджувати, що після Вільненського перемир'я Росії й Польщі Україна автоматично опинилась у стані війни з Росією. Свідченням тієї ворожнечі є те, що російські бояри, які були у Києві, зокрема Шереметьєв, почали підбурювати простих безземельних козаків проти їхньої старшини. Ті виявляли недолугість й слухняність. Так, проти Богдана Хмельницького Україною прокотилося тоді декілька повстань, які організовувала Москва. Зазначу, московських військ, крім Києва, ніде більше не було. Після смерті Богдана Хмельницького у 1657 році Росія й Польща продовжували воювати за вихід до Балтійського моря. Таким чином, Україна й Московія опинилися в стані війни, хоча Виговський якийсь час намагався не вступати у війну з Росією, прагнув показати, що він все-таки виконує Переяславський договір, але Росія підбурювала голоту виступати проти своїх воєначальників.Врешті-решт кошовий Яків Барабаш і полтавський полковник Максим Пушкар виступили проти Виговського, який був законно обраний гетьманом України.

Що було приводом для того виступу?

Коли Іван Виговський розправлявся з повсталими безземельними козаками (їх називали дейнеками), в цей час за допомогою Москви гетьманом України обирають Івана Безпалого, хоча гетьманом був законно обраний Виговський на трьох радах. Безпалий нібито офіційно запросив московські війська на чолі з князем Ромодановським. 300-тисячна армія ввійшла в Україну. Зокрема, князь Семен Пожарський, ввійшовши в Україну, почав жорстоко розправлятися з тими, хто підтримав Виговського. Тоді було знищене містечко Варва Прилуцького повіту, загинуло 15 тисяч його мирних жителів. Жорстокість московитів була неймовірною... Коли козацькі війська Виговського підійшли до Конотопа, місто впродовж двох місяців було оточене російськими військами. Там засіло чотири тисячі українських козаків і місцевого населення, весь цей час вони боронили Конотоп. Зрозуміло, що Виговський повинен був виручити ці війська. Розуміючи складність ситуації, він уклав угоду з татарами, чекав їх прибуття після погрому Пушкаря й Барабаша. За Виговським стояло 60 тисяч війська.Російські війська, коли гетьман Виговський підійшов до Конотопа, налічували 130-150 тисяч вояків. Приїхавши до Шаповалівки, що під Конотопом, й роздивившись місцевість, він сказав:"Так це ж Жовті Води, тільки в більшому масштабі".

Гетьман Виговський мав на увазі географічні можливості майбутнього бою?

Так. Річка Соснівка, що протікає тут, в ті часи була набагато більшою, ніж тепер, та ще й досить болотиста... І міст на ній був, і гребля. Все це зіграло велику роль у майбутньому бою. Виговський був дуже гарний військовий стратег, талановитий соратник Богдана Хмельницького. Очевидно, саме він розробляв план битви під Жовтими Водами. Так от, коли Виговський підійшов, у Соснівці вже стояв 15-тисячний гарнізон російської армії на чолі з Семеном Пожарським, який перед цим знищив у межах Слобожансько-Сіверської землі 15 тисяч українців. Розбивши російську залогу, Виговський дав наказ загатити греблю через річку.

Зрештою, різні науковці по-різному відтворюють ті події. За однією з версій, Виговський дочекався 60-тисячного війська татарів, поділив його на дві частини. Одну відправив униз по річці, другу -- на Шаповалівку. Переважна частина козаків заховалась у засідці. Сам гетьман на чолі невеличкого війська (приблизно 10-12 тисяч) виїхав на Конотопський шлях, де було біля 60 тисяч війська російської армії, напав на них, а потім почав вдавати, що панічно відступає. В цей час піші запорожці вдарили шквальним вогнем по московських вояках. Багато їх тоді перебили. Там була важка кіннота -- драгуни, цвіт московської армії. Врешті-решт, коли з двох боків пустили татарів, московитам нічого не лишалося, як тікати... у воду. Одні тонули, інших Виговський з козаками гнав 12 миль до Конотопа. Паніка була страшна.

Чим закінчилося? З конотопської фортеці вийшли війська й почали громити російську армію. У тому бою Виговський ледве не загинув. Ядро снаряда вцілило у коня. Відірвало тварині ногу, вершник лишився цілим. Потім йому прямісінько у живіт летіла куля. На щастя, вона зрекошетила, тільки пояс на гетьманові порвала. У полон потрапили відомі московські князі Львов, Куракін, Бутурліни (обоє). Коли Пожарський потрапив до полону, він почав хамити ставці. Тоді, за деякими джерелами, сам татарський хан відсік йому голову. Всього потрапило у полон до 40 тисяч вояків російської армії.

Чи відомо, скільки за всю битву їх загинуло?

В різних джерелах по-різному говорять про втрати російської армії: від 30-40 тисяч до 60-65 і навіть до 130 тисяч. Але те, що був розгромлений весь цвіт російської армії, -- незаперечний факт. Та все ж вціліла частина російської армії з Ромодановським відступила до Путивля. Можна було їх там узяти, оскільки серед них була дуже велика паніка. Проте в цей час знову піднялося повстання проти Виговського. Те, що кошовий отаман Сірко самочинно пішов громити татарські улуси було ударом у спину Виговському. Він в українській історії неоднозначна постать... Свого часу Іван Сірко підтримував Дорошенка, згодом - виступав проти Дорошенка. Був і на боці Москви. Хто більше платив, за тим він йшов. Я не вважаю його національним героєм чи видатною особистістю, хоча Сірко був славним воєначальником. Якщо дивитися правді у вічі, то він Україні більше збитків приніс, ніж користі. Врешті, напавши на улуси, орда пішла з великою здобиччю російських полонених, офіцерів на Крим. Виговський був змушений повернути війська, щоб звільнити слобожанські, сіверські землі.

Як відомо, виграна Конотопська битва не означала остаточну перемогу над ворогом. Чому?

Причину цьому слід шукати в розбраті тодішніх українців. Навіть Богун підняв повстання проти Виговського, хоч довгий час був разом з ним.

Всі знають, що це був видатний полководець...

Так. Але очевидно, що в тій ситуації він почувався обділеним, бо не став гетьманом. В Україні кожен мріє про свою булаву. Кажу про це не голослівно, а з особистого гіркого досвіду. Колись я брав участь у заснуванні Руху, УРП. Я бачив, як спочатку люди боялися ставати головами партійних осередків десь в областях, зате потім, коли ними ставали, затівали такі міжусобиці, були такими немилосердними... Результат такої нашої психології те, що з Рухом трапилося, з УРП... Така свідомість... Та повертаючись до далеких історичних подій, варто сказати, що Росія скористалася розбратом серед українців, вона знову направила в Україну свої війська. Її ставленик Безпалий був проголошений гетьманом. А скільки тоді було тих, хто сам себе проголошував! За 10-12 років української руїни гетьманами було проголошено 30-40 - осіб. Виговський до їх числа не належить. Історія, пов'язана з ним, полягає в тому, що після смерті Хмельницького за його заповітом гетьманом обрали його сина Юрася, якому тоді було 14 років. Оскільки хлопець не міг керувати країною, опікуном став Виговський, якого врешті-решт обрали гетьманом.

Чому Виговського не любили в деяких козацьких полках?

Руїна, за якої жив цей видатний полководець, була тому причиною. Самопроголошені гетьмани один одного знищували. Одні вводили поляків, інші -- татарів, турків, московитів. Українці були незадоволені політикою, яку проводила Польща на їхній території. Вони не вірили полякам, тому й виступили проти Виговського. Врешті-решт той був змушений передати булаву Юрасю Хмельницькому. Той одразу підписав кабальні умови з Росією. Ті умови він зрадив також, коли в Чуднові перейшов на бік поляків. Після Конотопської битви Правобережжя практично перестало існувати, всі села переправилися на лівий берег, Слобожанщину...

Чому?

Це трапилося пізніше, коли гетьман Дорошенко побачив, що з Росією не вдається нічого зробити. Многогрішний тоді зрадив. Було оголошено Лівобережного гетьмана, потім Уманського -- Михайла Ханенка. Останній закликав турків. Коли ті ввійшли, то почали себе неадекватно поводити з населенням...

Чи можна стверджувати, що Конотопська битва триває й нині, як наголосив один з патріотів, виступаючи перед багато великою громадою.

На жаль, це правда. Результат цих подій ми бачимо сьогодні: майже на 350 років наша держава потрапила в страшну залежність від Росії. Але про перемогу над московитами 9-10 липня 1659 року завжди мовчали за тією ж окупантською логікою, мовляв, "какие-то хохли не могли победить великий русский народ"... Якщо брати за аналогію ті часи, то сьогодні ми маємо ту само ситуацію. Уряд у нас ніби то є, водночас його насправді немає. Схоже і з Верховною Радою. Тільки сліпець не бачить, що в таких умовах знову існує небезпека втратити державність, як це трапилося 348 років тому.

Як вважаєте, чи до свого 350-річчя Конотопська битва набуде справжнього розголосу, й подвиг вояків пошановуватиметься на загальнодержавному рівні?

Це буде можливим за умови, якщо в українському парламенті буде національно-демократична більшість, коли Україна справді стане Українською. Але насправді бачимо інше. Це відчуваєш одразу, коли підходиш до кіоска преси й просиш газету українською мовою. Зазвичай на тебе дивляться круглими очима, аж моторошно. Навіть за радянської влади такого не було, тоді виходили прекрасні україномовні журнали, наприклад, "Вітчизна", "Жовтень", "Перець"... Отже, видно, що в Україні триває окупація. Нині вона хитріша й підліша, ніж будь-коли. Щодо Конотопської битви. Політики ніби визнають, що та славна подія справді була, водночас вони не бажають про неї говорити, щоб, бува, не образити сусіда, особливо перед виборами. Та я все ж таки вірю, що на 350-річчі Конотопської битви президент, якщо він буде українським, обов'язково говоритиме правду.

Тетяна Олійник

УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА+