 Як коралі у вервиці століть, збігають одне за одним літа. З чистим снігом, з сивим димом, що сповиває небо разом зі землею, з политими інеєм яблуневими садками сходить над Україною Вифлиємська зоря. І приходить Різдво - як нагорода за пережите, за вистраждані мрії і почуття, що не дають людській душі запліснявіти, померти...
Зустрічаємо його - як і вічність тому. Як зустрічали на зорі козаччини, у гіркі роки панського поневолення. І у славну добу нескорених - гайдамацьких повстань і бунтів. Запалюємо Різдвяну свічку - ту саму, що горіла в оселі будителя українства Грицька Сковороди, і сільського священика Маркіяна Шашкевича. Свічку, що зігрівала тесані дерев'яні стіни повстанської криївки - захованої поміж лісами, заметеної глибокими снігами, далекої від найрідніших людей - тої самої, що стане символом самовідданої національно-визвольної боротьби в середині минулого століття. У світлий час Різдвяних спогадів і почувань розпочинаємо коляду - співану-переспівану прадідами й батьками. Коляду, що прибігала під вікна легким дитячим тупотінням, дзвеніла над стежкою срібними дзвониками, влітала в двері отим до щему рідним "Добрий вечір Тобі, пане господарю..." Розпочинаємо коляду - нехай вона зігріє святочні українські домівки, наповнює наші серця новими яскравими барвами, додає сили, віри, наснаги. Співаймо коляду - розкуто і вільно - як і вічність тому. Бо поки вона живе на землі - не вмирає нескорена українська душа... Христос народився! Славімо ж його! Олег Тягнибок |
