Сьогодні пересічний українець майже нічого не знає про реальне політичне життя Європи окрім набридлої жуйки про так звану європейську інтеграцію, яку ось уже майже 10 років пережовують вітчизняні медіа. Про діяльність правих патріотичних сил в Європі годі й говорити - до України не доходить майже жодної конкретної інформації чи правдивої звістки, не перекрученої ліберальними ЗМІ, що цілком і повністю йдуть услід за своїми власниками та західними кураторами. Принцип дії зрозумілий: керуватися не розсудливістю та здоровим глуздом, а постійно діяти від зворотнього: на кожне "так" казати "ні", на "чорне" казати "біле", і - навпаки. Відтак якщо українець щось і чує про європейських націоналістів, то переважно негатив або ж висмоктані із пальця "страшилки". Відомо, що представників націонал-патріотичних сил країн Європи щиро ненавидять толерантні ліберали, борці за права сексуальних меншин, манкурти, космополіти та розмаїті збоченці, користуючись у відповідь не менш щирою взаємністю. Прірва інтелектуальної і моральної деградації розділяє людиноненависників і нормальних людей, які прагнуть зберегти свою самобутність у каламутних хвилях глобалізованого океану біологічної маси, який захлиснв Європу. У їхньому цілком суб'єктивному світосприйнятті праві сили є однозначно негативним явищем, оскільки вони заважають легко, життєрадісно й розкуто брехати про причини кризових явищ сучасності та паплюжити славетну історію Європи, придушують тваринні споживацькі інстинкти і прищеплюють патріотичні ідеали підростаючому поколінню корінних європейців. У цій статті мова піде про історію злету та падіння чи не найуспішніших націоналістичних проектів Європи повоєнного часу - італійського Соціального руху та австрійської "Партії Свободи", які зуміли зламати гегемонію лібералів, але не змогли втриматись на хвилі успіху.

Найпотужніша праворадикальна партія Італії - Італійський соціальний рух (MSI) виникла у 1946 році як спадкоємиця традицій інтегрального італійського соціально орієнтованого націоналізму. Засновником MSI став Джорджіо Альміранте - колишній редактор радикального фашистського журналу "La difesa della razza" і провідний пропагандист Італійської соціальної республіки (1943-1945). Після не надто вдалого виборчого дебюту у 1948 році (1,9% голосів) партія стабільно займала четверте місце серед інших політичних сил, перебуваючи в ізоляції через домінування християнських демократів і лівих лібералів в італійській політиці. Коли в 1960 році слабкий уряд Ф.Тамброні був змушений звернутись по підтримку до депутатів від MSI, аби втримати хитку парламентську більшість, ветерани прокомуністичних "партизанських" бандформувань влаштували масові акції протесту. Як наслідок, уряд пішов у відставку. В середньому результат італійських неофашистів довший час не перевищував 4-5 відсотків, але у 1972 році доволі несподівано вони отримали 8,7% голосів виборців, попередньо вливши до своїх лав італійських націонал-монархістів. Після подій "гарячої осені" 1969 року, коли лівацькі терористичні формування розпочали кампанію зухвалих убивств та диверсій з метою залякати населення, популярність радикальних правих стрімко зростала. Уже в 1972 році за MSI проголосувало близько 2,8 мільйона італійців, обурених фарисейською політикою правлячої партії християнських демократів, які заради збереження хиткої більшості почали співпрацю з комуністами. У 1972 та 1983 році неофашистський MSI фактично набирав достатньо голосів, щоби змагатися з соціалістами за третє місце з-поміж усіх італійських партій, і надалі залишаючись у політичній резервації через позицію демолібералів. Останні вважали за краще співпрацювати з комуністами, що не збиралися приховувати свій статус п'ятої колои Кремля та зв'язків із радикальними лівацькими терористами. Подібна двозначність не могла довго залишатися без адекватної реакції виборця, і через декілька виборчих циклів удар у відповідь виявився приголомшливим. Криза довіри італійців до партократів і корумпованих лоббістських урядів, що свідомо ігнорували патріотизм та займалися нескінченними інтригами, виявилась у нищівному розгромі всіх провідних політичних партій. До цього "часу Х" неофашисти підійшли загартованими у нелегких виборчих кампаніях попередніх років і морально готовими до змін.

До 1988 року Італійський соціальний рух відкрито позиціонував себе в якості політичної сили, що представляє осучаснену реінкарнацію фашистського феномену доби Муссоліні. Проте із смертю засновника партії Джорджіо Альміранте розпочалося поступове зміщення в бік центральної частини політичного спектру, викликане бажанням зайняти право-центристську нішу, звільнену внаслідок корупційного скандалу в Християнсько-демократичній партії у 1992 році. Новий лідер MSI Джанфранко Фіні, який публічно заявляв, що для нього найвидатнішим державним діячем ХХ століття є Беніто Муссоліні, розпочав процес трансформації партії з "пост-фашистської" у європейську праворадикальну, максимально дистанційовану від класичного італійського фашизму. Впродовж 1994 року партія вела переговори про злиття з частиною правих християнських демократів у нову політичну силу під назвою "Національний Альянс" ("Alleanza Nazionale"), а на установчому партійному конгресі в січні 1995 році було задекларовано неадекватність профашистської ностальгії реаліям сучасної Європи. Відтоді "Національний Альянс" почав дрейф від неофашизму в бік респектабелльного консерватизму з елементами антиіммігрантської риторики. З одного боку, подібна ідеологічна капітуляція перед пануючою демоліберальною парадигмою дозволила партії вирватися з політичної ізоляції та стати повноправним учасником загальнонаціонального політичного процесу, з іншого - викликала незадоволення ідеологічно заангажованого членства та активу. В цей момент партія врешті досягла успіху, якого чекала багато років. Відомий італійський олігарх Сильвіо Берлусконі напередодні виборів у березні 1994 року очолив новостворену партію "Вперед, Італія", і, не маючи жодних політичних зобов'язань, запропонував створити блок з "Національним Альянсом" та сепаратистською "Лігою Півночі". Успішний результат (13%) дозволив "Національному Альянсу" стати однією з провідних політичних сил країни та отримати 5 міністерських портфелів. Фактично це стало першим прикладом у Європі після 1945 року, коли партія, заснована колишніми фашистами та укомплектована симпатиками фашизму, прорвалася у владу та делегувала міністрів до уряду. Більше того, у всіх перипетіях дострокових виборів та криз, викликаних розбіжностями всередині коаліційного кабінету, "Національний Альянс" втримав завойовані позиції. Більше того, у 2001 році лідер партії Джанфранко Фіні був призначений віце-прем'єр-міністром нового уряду Берлусконі, незважаючи на шквал критики з боку так званих "західних демократій". На жаль, незабаром італійських патріотів чекало серйозне розчарування. Епохальний прорив у владу, як виявилось, був куплений занадто дорогою ціною - через "іміджеві зміни" та необхідне корегування риторики в "Національному Альянсі" дуже швидко залишилось небагато від тієї партії, яка десятиліттями кидала виклик Системі. Якщо певну модерацію риторики та більш респектабельний імідж ще можна якось виправдати вимогами та обмеженнями, накладеними перебуванням в уряді, то відверту зраду ідей та символів виправдати не може ніщо. Традиційно для подібних сумних випадків, першими жертвами демоліберального владного дурману стали не рядові активісти партії чи керівники місцевих організацій, що роками безкорисливо працювали на загальну Перемогу, а верхівка організації.

Під час свого першого візиту до держави Ізраїль в листопаді 2003 року лідер "Національного Альянсу" Фіні публічно дистанціювався від фашизму, оголосивши його "абсолютним злом" та засудив "расистські" закони, запроваджені в добу фашизму, звинувативши своїх співвітчизників, які не захищали євреїв, у "боягузстві, байдужості та співучасті". Під враженням теплої та невимушеної атмосфери візиту, а також славнозвісної моссадівської гостинності, вождь "Національного Альянсу" принагідно заявив про те, що змінив свою багаторічну позитивну думку стосовно Беніто Муссоліні. У відповідь на цей широкий жест Фіні за очевидного схвалення тель-авівських мудреців отримав врешті-решт повноцінний і необмежений доступ до реальної влади: упродовж 2001-2006 років він обіймав посади міністра закордонних справ та віце-прем'єр-міністра Італії, представляв Італію в Євроконвенті тощо. Ідеологічні позиції лідера "Національного Альянсу" вражали італійських праворадикалів своєю, м'яко кажучи, еклектичністю - від одночасної підтримки проамериканського та проєвропейського векторів у зовнішній політиці до апології вільного ринку, що для італійських ультраправих, вихованих на фашистському корпоративізмі та ідеях соціальної справедливості взагалі неактуальний. Після подібних епатажних кроків решта випадків, коли Фіні виявляв свою яскраву індивідуальність (підтримка суперечливих законів про експерименти з людськими ембріонами, зізнання про вживання марихуани під час відпустки на Ямайці) здається просто невинними жартами. Разом із здобуттям Фіні іміджу респектабельного політика поглибилась прірва між лідером партії та переважаючою масою рядових активістів, які продовжують культивувати фашистський стиль (чорні сорочки, римський салют, вшанування постаті Беніто Муссоліні).

Основна електоральна база Італійського соціального руху та згодом "Національного Альянсу" знаходиться на Півдні Італії, в той час як у прихильників неофашизму у північних областях популярністю користується так звана "Ліга Півночі", що виступає під сепаратистськими гаслами. Італійський Південь, де особливо відчутними були позитивні наслідки фашистської модернізації та громадських робіт і де не існувало психологічної травми громадянської війни 1943-1945 років, охоче голосував і продовжує голосувати за неофашистів. Однак з'ясувалось, що прапор з фашистським імперським орлом, втоптаний у багно конформістами, є кому підняти. У 1992 році за списком MSI по неапольському виборчому округу до парламенту потрапила Алессандра Муссоліні, онука славетного "дуче" (донька наймолодшого сина диктатора Романо Муссоліні та старшої сестри знаменитої кіноакторки Софі Лорен), визнана красуня та фотомодель із вищою медичною освітою. Балотуючись на посаду міського голови Неаполя у 1993 році, Алессандра Муссоліні здобула підтримку 43% виборців, (її однопартієць Джанфранко Фіні того ж року отримав 47% голосів мешканців Риму на виборах мера столиці Італії). Після політичної капітуляції Фіні в Ізраїлі Алессандра Муссоліні оголосила про свій вихід із лав "Національного Альянсу" на знак протесту проти зради ідеологічних орієнтирів і елементарного шкурництва. Харизматична і вольова жінка, Алессандра не завагалася покинути партію, що гарантувала їй безпромблемне проходження до парламенту та успішну політичну кар'єру, заснувавши натомість власну політичну силу "Свобода дії" (тепер-"Соціальна дія"), покликану відродити традиційну ідеологічну платформу. До нової партії увійшли радикальні сегменти неофашистських угруповань, включно з організаціями, що віддавали перевагу прямій дії над боротьбою за місця в парламенті. У 2004 році "Соціальна дія" взяла участь у виборах до Європарламенту, здобувши 1,2% голосів італійців, що дало можливість потрапити до європейського представницького органу Алессандрі Муссоліні. Налякана агресивною кампанією, влада намагалася зняти з рестрації партію онуки Муссоліні напередодні виборів до місцевих органів влади у 2005 році, проте Алессандра оголосила голодуваня та оскаржила несправедливе рішення в суді. Елементом її політичного стилю є вміле ведення політичних дебатів із опонентами різних рівнів (одного разу Муссоліні відповіла на репліку політика "демократичної" орієнтації, що звинуватив її у фашизмі знаменитою відтепер фразою "краще бути фашисткою, аніж педерастом"). Партія притримується радикального італійського націоналізму та має антиглобалістські ініціативи, і, хоча вибори 2006 року не дозволили їй здобути парламентські мандати, на сьогодні це-найбільш радикальна і послідовна соціально-націоналістична сила в Італії. Безкомпромісна боротьба з силами лібералізму, мондіалізму та глобалізованого капіталу неодмінно принесе цій партії та її лідерці заслужений успіх.

В Австрії упродовж тривалого часу праворадикали користувалися обмеженою популярністю, проте навіть успіхи на виборах не дозволяли їм прорватися до реальної влади через компроміс між іншими провідними політичними силами. Ситуація, при якій протягом майже двадцяти років відбувався мирний поділ державних посад між Соціалістичною партією та Народною партією незалежно від волевиявлення народу, врешті-решт набридла австрійцям, які звернулися до "третьої сили", незаплямованої антидемократичними кулуарними домовленостями. Цією силою виявились радикальні австрійські праві патріоти, і на парламентських виборах 3 жовтня 1999 року "Партія Свободи" отримала рекордних 27% голосів і 52 депутатських мандати, поступившись лише соціалістам з їх 33% та обігнавши правоцентристську Народну партію. Лідером, що привів "Партію Свободи" до перемоги був харизматичний губернатор провінції Карінтія Йорг Хайдер. У результаті переговорів на початку 2000 року було сформовано коаліційний уряд "Партії Свободи" та Народної партії, де націоналісти отримали 6 міністерських портфелів із 12. Щоправда, досвідчені в каналізаційних інтригах "народники" зуміли-таки "нагнути" праворадикалів та вмовити їх на статус молодших партнерів у коаліції під приводом іміджевих проблем, викликаних приходом до влади "Партії Свободи". Відтак канцлером став лідер Народної партії Вольфганг Шюссель, а реальні переможці були змушені вдовольнитись міністерськими посадами-інакше "послідовні" партнери погрожували блокуванням з лівими соціал-демократами.

У цей час "прогресивна" частина австрійського суспільства під схвальне поплескування "міжнародного співтовариства" розпочала безпрецедентну кампанію цькування: Йоргу Хайдеру швиденько пригадали і позитивні відгуки про ліквідацію безробіття в Німеччині та Австрії за часів націонал-соціалізму, і відвідини урочистих зборів австрійських ветеранів Ваффен-СС, і решту схожих проявів нацизму, фашизму, великодержавного шовінізму, ксенофобії та антисемітизму. Міністри європейських урядів демонстративно бойкотували своїх нових австрійських колег, відмовляючись навіть вітатися за руку під час міждержавних зустрічей на рівні ЄС. Своє вагоме слово сказав, безперечно, й Ізраїль, не забувши зайвий раз нагадати всім європейцям про їх вроджений "антисеміизм" та довічну провину за злочини доби Друговї світової війни. У ролі вишколеної "п'ятої колони" в Австрії виступила не лише клістирна інтелігенція та професійні борці проти "нацизму", але й федеральний президент Томас Клестіль й опозиційна Соціал-демократична партія, які долучилися до обпльовування нового уряду. Під безпрецедентним тиском Йорг Хайдер був змушений залишити посаду голови "Партії Свободи" та відмовитись від урядової посади, мотивуючи це зобов'язаннями перед своїми виборцями в Каринтії, де він зберіг крісло губернатора. Влітку 2000 року урядовці держав ЄС нарешті збагнули всю глибину своєї свинської поведінки та припинили бойкот законно обраного австрійського уряду, проте для праворадикалів таке сумнівне "визнання крізь зуби" виявилось пірровою перемогою. Партія почала втрачати популярність через відсутність яскравого лідера в уряді та неможливість критикувати владу через поділ відповідальності за політику коаліційного кабінету. Партія була змушена відкликати кількох міністрів з уряду, аби захиститись від критики. В листопаді 2002 року відбулися вибори до австрійського парламенту, на яких феноменальну перемогу здобули старші партнери "свободівців" по коаліції-Народна партія (42,3% голосів), тоді як частка "Партії Свободи" впала до 10,2%. Коаліція зберегла владу, проте домінуючий статус Народної партії обумовив дещо зверхнє ставлення до своїх колег, спричинене усвідомленням їх слабшого результату - відповідно, позбавлена жорстких ідеологічних канонів, Народна партія була готова і до інших форматів коаліції в майбутньому. Низка виборів до місцевих органів влади показала падіння популярності "Партії Свободи", яка в окремих регіонах поступилася досить невиразним австрійським "зеленим" - лише в Карінтії місцеві мешканці підтримали партію свого улюбленого губернатора.

На початку 2005 року всередині "Партії Свободи" загострились суперечності між популістським і націоналістичним крилом, спричинені падінням впливу партії всередині уряду та неможливістю виконувати передвиборчу програму. У квітні 2005 року кілька провідних членів партії включно з тіньовим лідером Йоргом Хайдером оголосили про свій вихід із лав "Партії Свободи". Разом із Хайдером з партії вийшли його сестра (теперішній лідер), віце-канцлер Австрії та більшість представників партії в парламенті, що оголосили про створення "Союзу за майбутнє Австрії". Місцеві осередки "Партії Свободи" в окремих регіонах Австрії у повному складі перейшли до нової організації, а голова уряду Вольфганг Шюссель одразу ж прийняв "нову" партію до коаліції. Хоча "Партія Свободи" продовжувала втрачати голоси, ніде окрім Карінтії нова політична сила не змогла посунути конкурента; а на виборах до міської ради Відня у жовтні 2005 року "Партія Свободи" зуміла набрати близько 15% голосів, незабаром витіснивши "Союз за майбутнє Австрії" з усіх місцевих парламентів. Врешті-решт, на виборах до парламенту у 2006 році "Партія Свободи" збільшила своє представництво, здобувши 21 депутатський мандат, тоді як нова партія Хайдера лезде подолала бар'єр і отримала 7 місць у парламенті. Основними вимогами "Партії Свободи" на сьогодні є боротьба з нелегальною міграцією та фальшивими "біженцями" з країн Третього світу, прийнятя жорского законодавства про громадянство, недопущення Туреччини в Європейський союз, обмеження розширення ЄС тощо. Вона залишається провідною праворадикальною силою Австрії, хоча й втратила статус правлячої партії після укладення коаліції між Народною та Соціал-демократичною партіями. В той же час, Йорг Хайдер, неначе вовк-самітник, продовжує керувати Карінтією та час від часу оприлюднувати контроверсійні заяви.

Аби зрозуміти причину феноменальної популярності Хайдера в Австрії впродовж 1990-х років і непохитну віру населення Каринтії в свого багаторічного губернатора, слід пам'ятати, що люди люблять отримувати прості відповіді на складні запитання. У наш безславний плутократичний час глобалізації, толерантності та верховенства прав людини це - рідкість. Тим більше, коли публічний політик, який не боїться торкатися таких проблем, займає безкомпромісну позицію і не відступає під ударами долі. Харизматичний і телегенічний Хайдер, якого хвиля народної підтримки піднесла до вищих щаблів державної влади на фоні побоювань австрійців втратити свою Батьківщину перед навалою чужинців, не витримав випробування та спіткнувся. На шляху до остаточної перемоги, практично за крок від неї. Такого не вибачає ані фортуна, ані прості люди, які люблять вірити в чесних, сміливих і незламних. Фальшива псевдонаціональна риторика без серйозного ідеологічного підґрунтя обертається на практиці звичайним конформізмом. В результаті, виборці, які голосували за правих радикалів як за останню надію на краще життя та єдину реальну альтернативу гнилому демолібералізму, розчаровуються, і то надзвичайно стрімко. Фактично у таких партій немає права на помилку: будь який відступ від обраного курсу, пом'якшення "занадто радикального" іміджу, компроміс із домінуючими елітами, які ще вчора були "космополітичними прислужниками світового уряду", а сьогодні виявляються партнерами по коаліції - все це є смертним вироком для подальших перспектив. Праворадикали виглядають переконливо в ролі "крутих хлопців" з суворими поглядами, які не бояться говорити у вічі гірку правду та захищають простих громадян з-поміж титульної нації проти корумпованих чиновників і знахабнілих непроханих гостей з Азії чи Африки. Однак коли вони покидають мітингову стихію та опиняються у парламентських кріслах чи навіть в урядових кабінетах і починають демонструвати виборцям правильно пов'язані краватки, розпатякуючи щось при цьому на тему бюджету, соціальних гарантій та суспільної стабільності...Це виглядає для багатьох нещиро.

На певному етапі праворадикальні сили в Франції, Італії та Австрії, досягнувши певних успіхів в електоральній боротьбі, вирішили (переважно - за одноосібним волюнтаристським рішенням лідерів) відмежуватися від дражливих елементів власної ідеології, стилю та методології діяльності. Ціною компромісу із власним сумлінням стали більш чи менш успішні перспективи участі в коаліційних урядах у ролі молодших партнерів (Італія та Австрія) або ж надії на електоральний прорив (Франція). Найбільш привабливим та перспективним в контексті особистих перспектив курс на так звану "нормалізацію" виявився для Йорга Хайдера та Жана-Марі Ле Пена. Їм навіть не довелося здійснювати тривалу ідеологічну еволюцію для позбавлення від "похмурого спадку фашистського минулого", як це був змушений зробити Джанфранко Фіні, чия партія тривалий час відверто культивувала фашистську спадщину. З іншого боку, в Бельгії та Великобританії, де поза рівнем місцевих виборів праворадикали не розраховували на швидке отримання доступу до влади, ідеологічний компроміс із Системою не відбувся. Там місцеві ультраправі продовжують закріплятись в окремих містах і регіонах та плекають ідеологічну чистоту.

Юрій Михальчишин