Виступ Ірини Фаріон 4 травня 2008 року на IV міжнародній конференції в Ужгороді. Тема конференції  - "Актуальні напрямки дослідження на лемківщині: історія, постаті, говір".

Ідеї творять час - час вмонтований в духове ідейно-філософське наповнення доби. Добу Відродження (ХV-ХVII ст.) можна назвати великою прелюдією етнічно-національної ідентичности, і стосовно Лемківщини також. Знаками доби є не лише перебіг історичних подій, а найперше яскраві особистості, що синтезують у собі Дух часу - і навіть випереджають його. На небосхилі Лемківському, а отже, і всієї України в добу Відродження таким був Павло Русин із Кросна (Paulus Crosnensis Rutenus) (бл. 1470 - бл. 1517), що народився у місті Кросно, неподалік Перемишля - на Лемківській землі, яка тепер через світові політичні махінації опинилась у складі Польщі. Його називають одним із перших поетів-гуманістів, що своєю книгою "Пісні  Павла Русина з Кросна" (Відень, 1509 р.) засвідчив абсолютну вмонтованість своєї батьківщини у Ренесансову добу, а саме: культурно-освітню переорієнтацію на західноевропейську науку, мистецтво, літературу, культуру на противагу до Середньовічного візантійського аскетизму; активний процес секуляризації культури на противагу до його ортодоксальної релігійности; повернення до джерел античної учености поряд із засадничими біблійними постулатами.

Вірші Павло Русин писав латинською мовою, що тоді не лише творила аполітичний глобалізований простір інтелектуального спілкування, але водночас латинська мова для поневолених народів "була своєрідним буфером проти денаціоналізації та асиміляції - для українців проти полонізації, для чехів - проти германізації і т. д." [5, с. 16-17].

Входження до европейської системи освіти мало невід'ємну умову: знання цієї мови та прийняття католицької віри. Внаслідок такої освіти і нових політичних обставин виникає українська латиномовна поезія, що триває аж до 20-х років XVІІ ст., так звана "латинська Русь" - новітній симбіоз, що поряд із вбиранням у себе ренесансових віянь, загрожував етнічній ідентичності. Вимушена дорога до космополітизації або ополячення викликали природний інстинктивний спротив русинів або  пробудження етнічности, для маніфестації яких вони віднайшли знаковий спосіб: додавати до своїх прізвищ слова-етноніми - Русин (Григорій Чуй Русин із Самбора), Роксолан, Рутенець (Станіслав Оріховський Рутенець Роксолан, Іван Туробінський Рутенець), хоч усі вони, наголосимо, творили латинською чи польською мовами.

У Павла Русина з Кросна натрапляємо на цікавий вірш "Промовляє книга, яку добуто зі сховища і якій повернено давній полиск", де персоніфіковано  книгу  не лише як джерело людських знань, а передусім як оберіг від безпам'ятства: книга втішається тим, що, читаючи її, "Павло мене знов осяяв, / Він мене й зцілив, той, кого Русином / Весь тямущий гурт залюбки йменує, / Словом солодким" - зв'язок з українською землею зосереджений у цьому слові "русин", промовленому безнаціональною латиною.  Доволі промовисто втаємничені та вглиблені епітети "слово солодке" і  "тямущий гурт"  як для космополітичного часу доби Відродження, часу, що творив наднаціональний феномен - Республіку гуманістів [5, с. 19]. Отож етнічність і самототожність жила всупереч усьому і понад усе! Про це свідчить і вірш "До Севастяна Маді, щоби він, коли залишить Польщу і повернеться до рідного краю, привітав свою Батьківщину таким віршем". Розлога назва вірша і є його провідною ідеєю: відчуття Батьківщини дарує людині найтонші і найтрепетніші переживання:

Завжди я прагнув побачить тебе, дорогу свою матір,

Завжди про долю твою вдень і вночі турбувавсь,

Зараз спішу, годувальнице мила, до тебе вернутись,

Довго не бачив тебе, о найдорожча моя!"

Павло Русин перший в історії української літератури створив ідеалістично-оптимістичний образ Батьківщини-Матері, із чого згодом виросте різномовна громадянсько-патріотична лірика українського Ренесансу, зокрема в "Роксоланії" Себастіяна Кленовича.

Поряд із безнаціональною латиною по елітарних европейських університетах у живому мовленні нуртувала народна мова - діялекти. Лемківська говірка сформувалася саме у цей час, у XІV - XVІ століттях, внаслідок переселення людности з Надсяння (Сяноцької і Перемиської земель) [1, с. 287] і, що цілком логічно, саме тоді закріпилися межі Лемківщини, перетривавши з малими змінами до 1946 року - мова ж бо  - духові кордони етносу. Не вдаючись до основних маркерних ознак лемківської говірки, що загальновідомо у мовознавстві, зауважу на двох визначальних причинах її відмінного характеру:

а) географічне розташування поміж польськими та словацькими говірками - відтак у результаті словацької експансії у Пряшівщину постала смуга перехідно-мішаних українсько-словацьких говірок; у результаті польської експансії від південного заходу лише як мовний острівець зосталася проміжна до надсянської говірки - говірка замішанців (кілька сіл на південь від Ряшева);

б) консервативно-архаїчний характер говірки, зумовлений значною мірою, з огляду на географічне розташування, природним  інстинктом етнічного самозбереження і самоототожнення.

Щодо цього, останнього, визначальну роль відіграли самоназви руснаки, лемаки (поширені лише на Закарпатті), лемки, русини (поширені лише в Галичині). Перші наукові відомості про Лемківщину подав галицький історик Д. Зубрицький, відтак польський дослідник В. Поль, який  називав лемків русинами, а Лемківщину Завислоцькою Руссю або Підбескидською Руссю і ніде не вживав назв лемки, Лемківщина. Етнонім лемки вперше до наукового обігу впровадив Й Левицький 1834 року у своїй німецькомовній граматиці руської мови. Якщо зважити на те, що Й. Левицький жив і працював  у Перемишлі, то, очевидно, він почерпнув цю назву із сусіднього з лемківським надсянського говору. На думку професора М. Худаша,  цей етнонім має відантропонімне походження через спосіб усічення від якогось із давньослов'янських  імен типу Лелимир - Лемир -  Лем - себто імени вождя автохтонного давньоруського племени, що входило, найімовірніше, до білих хорватів. Але з розпадом цього племінного союзу, з поширенням на Східну Слов'янщину назви Русь, локальну назву лемки поступово витіснено з активного вжитку. Найраніше писемне антропонімне свідчення Lemko датоване 1317 роком і називає воно польську особу, далі, як свідчить П. Чучка, у ХVI столітті таку особову назву зафіксовано на Закарпатті (Мукачівщина). Подальші свідчення - це волинський Лемкевич ХVIII століття та Lemkow зі Сколівщини наприкінці ХVIII - початку ХIХ століття [2, с. 279, 288-289; 3, с. 369]. Відантропонімну гіпотезу назви лемки (всупереч народноетимологічному виникненню цього апелятива від частки лем за передражнювальним мотивом номінації), завдяки наполегливим пошукам А. Лимича, підтверджують імена Алім, Елім чи Елем, віапелятивний кореневий афікс який, за відомим санскритологом А. Кобилюхом, із санскриту означає "мовлений, повідомлений, визначений, навчений, домовлений".

Апелятив лемки, мало відомий загалові, за свідченням Я. Головацького, ще у  ХIХ столітті, набув свого поширення разом зі зростом  національної самосвідомости українців у ХХ столітті. Принагідно згадуються слова С. Петлюри: "Нема тої сили, яка переможе свідому націю". Національна свідомість народжується з віднайдення своєї зав'язі, що, як у випадку з лемками, гуцулами, бойками, подоляками, слобожанцями, поліщуками тощо, є кронами на розлогому українському дереві.

Як ми зазначали вище, Павло Русин з Кросна латинською мовою записував себе Rutenus, себто русин. Знаково, що саме ця назва, як слушно зауважує П. Чучка, виконала свою інтеграційну функцію: вона хоч термінологічно об'єднала населення Закарпаття з населенням решти північно-східних провінцій колишньої Австро-Угорщини [4, с. 25]. Парадоксом є те, що етноназва, яка колись, вирізнивши, насправді творила цілісність, - сьогодні виступає знаряддям сепаратизму. У такий спосіб відбуваються позамовні процеси вимивання значень зі слів і панування чужої політики у власному домі. Йдеться про масове поширення чехословацьким урядом на поневоленому Закарпатті на початку ХХ століття етноніма русин і штучного прикметника русинський, "аби демонструвати світові, що закарпатці - це не той народ, який живе на північних схилах Карпат, над Дністром, Дніпром і далі" [4, с.24] - і це тоді коли вже давним-давно по всій Україні вживано етнонім українці та, звичайно, історично пам'ятний етнонім русини.

Ще більш парадоксальним і навіть зловорожим є безпрецедентна теперішня ухвала Ужгородської обласної ради з ініціятиви блоку "Наша Україна" і за диригування секретаріяту Президента, зокрема В. Балоги,  про визнання русинів як окремого етносу. Таке рішення не тільки не входить до повноважень місцевих органів влади, але є історичним безглуздям і брудним політиканством. Отож, за філологічною ширмою древнього етновизначального слова русини чинять чорну справу вже не чужинці-окупанти, а дезорієнтовані в часі і просторі перевертні. Як все-таки далеко назад у самоусвідомленні відійшли окремі насельники нашої благодатної землі від славетного Павла Русина з Кросна, що дав нам перший урок любови до єдиної і неподільної Батьківщини.

Ідеї творять час. Невже наступила безідейна пора? Тоді, думаю, теперішній ліберально-демократичний (розумій сваволекратний) розбрат називається безчассям - чорною дірою нашої незалежности, у якій, теперішній владі нічого иншого не зостається,  як "саму себе звоювати".

Ірина Фаріон